Жінка, чия справа може бути розглянута першою у розслідуванні військових злочинів, розповіла Кетрін Філп, що з нею сталося.
Наталя каже приглушеним голосом, боячись, що Олексій, її маленький син, прокинеться і дізнається про страшну правду. Про те, чому їм довелося тікати з дому біля соснового лісу, який збудував для них батько. Про те, що зробили з нею люди зі зброєю, поки хлопчик сидів і плакав у темній котельні. Про те, хто залишився лежати у них на подвір’ї, коли вони йшли з дому.
«Він багато чого не розуміє», — пояснює вона телефоном із мирного міста, куди мати та син евакуювалися три тижні тому зі свого села під Києвом. «Тут на дитячому майданчику він підходить до людей і каже, що нам довелося покинути нашу оселю, бо була війна і в будинку були бандити, а тато залишився. Він не знає, що його батько мертвий».
Наталя — це не її справжнє ім’я, і її сина звуть не Олексій, але це імена, які вона обрала, щоб розповісти історію про те, як їхнє життя було перевернуто з ніг на голову російськими солдатами, які вторглися до їхнього будинку, пограбували його та застрелили її чоловіка, після чого безперервно ґвалтували її протягом кількох годин 9 березня.
Українська влада повідомляє про систематичні сексуальні домагання до жінок з боку російських військових, які вторглися в Україну, згвалтування додалися до жорстокого та архаїчного арсеналу російської армії. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба пообіцяв домагатися справедливості у Міжнародному кримінальному суді після того, як у 2008 році зґвалтування було визнано воєнним злочином.
Випадок із Наталею може стати першим процесом. Минулого тижня генеральний прокурор України Ірина Венедиктова оголосила про початок першого офіційного розслідування передбачуваного зґвалтування російськими солдатами після того, як вони застрелили її чоловіка. Жінкою, ім’я якої лишилося невідомим, була Наталя. Вона погодилася вперше розповісти свою історію The Times, щоб розвіяти чутки про те, що повідомлення про згвалтування з боку російських солдатів надто шокують, щоб бути правдою.
33-річна Наталя та її 35-річний чоловік Андрій жили у невеликому селі недалеко від села Шевченкового Броварського району під Києвом, де пара вирішила звести свій перший спільний будинок поряд із густим сосновим лісом.
«Ми планували дитину і мріяли про наш перший будинок», — згадує вона у довгому телефонному розмові з Тернополя, міста, де вона зараз дала притулок. «Ми хотіли жити ближче до природи, тому не жили в місті. Мій чоловік вклав усе своє серце і душу в будівництво будинку, і все було зроблено з натурального дерева та каменю. Ми навіть ходили в ліс збирати сміття, залишене іншими людьми».
Бровари були однією з перших полів битв російських військ, які прагнули штурмувати Київ. 8 березня, дізнавшись, що в село увійшли російські, подружжя повісило на ворота біле простирадло, «щоб показати, що тут тільки сім’я і ніхто не хоче зла».
Наступного ранку вони почули одиночний постріл біля будинку і звук воріт, що виламуються. Вийшовши з будинку з піднятими руками, вони побачили групу солдатів, один з яких все ще тримав гвинтівку, спрямовану на їхнього мертвого собаку, що лежав у дворі. «Вони сказали, що не знають, що тут є люди, що не хочуть нічого поганого», — розповіла Наталія. «Всі звичайні казки, «ми думали, що йдемо на вчення, ми не знали, що нас відправлять на війну».
Згодом солдати вирушили шукати бензин для квадроцикла, який вони вкрали у сусідів. Командир скоса подивився на Наталю, представившись Михайлом Романовим, сказавши, що якби не війна, у них обов’язково був роман.
«Був ще один хлопець на ім’я Віталій, який вибачався за собаку. Ще у своєму рідному місті він сказав, що вони з дружиною займалися собаківництвом», — розповіла Наталя. «Михайло в той момент здавалося трохи п’яним. Я попросила їх піти, тому що мій син злякався, йому всього чотири роки. Я сказав їм: «Ви можете піти, ви перевірили будинок і тепер просто лякаєте дитину».
Командир розлютився, побачивши в машині Андрія камуфляжну куртку, і відкрив по ній вогонь, а потім погрожував підірвати машину Наталії гранатою. Вона благала його цього не робити, але він вихопив ключі, завів двигун і врізався в стовбур дерева, що впало, перш ніж піти. Після настання темряви подружжя почуло шум біля воріт, і Андрій вийшов перевірити, що відбувається, залишивши двері відчиненими.
Я чула одиночний постріл, звуки воріт, а потім звук кроків у будинку», — розповіла Наталя. Це був Романов, який повернувся з іншим чоловіком років двадцяти, у чорній формі: «Я закричала, де мій чоловік, потім виглянула і побачила його на землі біля воріт. Цей молодик молодший приставив пістолет до моєї голови і сказав: «Я застрелив твого чоловіка, Бо він нацист».
Наталя сказала синові залишитися в котельні, де вони ховалися від обстрілу. «Він сказав: «Тобі краще заткнутися, або я візьму твою дитину і покажу їй мізки його матері, розкидані по всьому будинку», — згадала вона, її голос вперше затих. «Він сказав мені роздягнутися. Потім вони обидва зґвалтували мене один за одним. Їм було байдуже, що мій син плаче в котельні. Вони сказали мені заткнути його та повернутися. Весь час вони тримали пістолет біля моєї голови і знущалися з мене, кажучи: «Як ти думаєш, вона смокче в нього? Вбити її або залишити в живих?»
Через деякий час чоловіки пішли, і вона пішла до свого сина, який завмер від страху і відмовлявся рухатися. Приблизно за 20 хвилин вони повернулися і знову зґвалтували її. «Коли вони повернулися втретє, вони були настільки п’яними, що ледве стояли на ногах», — розповіла Наталя. «Зрештою, вони обоє заснули в кріслах. Я прокралася в котельню і сказала синові, що нам треба бігти дуже швидко, інакше нас застрелять». Цього разу він мовчки пішов надвір.
Наталя продовжила: «Поки я відчиняла ворота, мій син стояв поруч із тілом батька, але було темно, і він не зрозумів, що це його батько. Він сказав: «Нас застрелять так само, як цю людину тут?»
Навіть після їхньої втечі через поля до сусіднього будинку, а потім у Бровари наступного дня і далі у західну Львівську область, Наталя не змогла повідомити сина про вбивство батька. У Броварах вона зустрілася зі свекрухою, яка відправила її до міста під Тернополем, куди вже евакуювали сестру чоловіка з дітьми. Саме вона закликала Наталю повідомити про згвалтування та вбивство чоловіка в поліцію.
«Я могла б промовчати, але коли ми приїхали в поліцію, сестра мого чоловіка змусила мене говорити, і шляху назад не було», — сказала вона. «Я розумію, що багато людей, які постраждали, будуть мовчати, бо бояться. Багато людей не вірять, що такі жахливі речі трапляються. Одна з жінок, з якими я була, згодом надіслала повідомлення місцевій групі, і люди сказали: «Досить вигадувати історії».
Вона дізналася Романова за профілями у соціальних мережах, і потім дізналася, що його звинувачують у численних нападах. Вона не знає особистості другого ґвалтівника, але знає лише те, що вона єдина жертва, яка може його впізнати. Минулого тижня з нею зв’язалися, щоб повідомити, що чоловіка, якого вважають Романовим, було вбито українськими військами в Броварах, «але я досі не знаю напевно, чи це правда».
У Тернополі, коли вона веде Олексія на дитячий майданчик, він каже іншим дітям: «Мого улюбленого собаку вбили». Про тата він не знає. Навіть якщо ми йдемо в магазин, він просить мене купити йому пончик. «Купи пончик для тата».
24 квітня вони мали б річницю весілля. Тіло її чоловіка досі не знайдено. «Ми не можемо його поховати, ми не можемо потрапити до села, бо село все ще окуповане», — сказала вона. Навіть якщо його буде звільнено, вона не знає, чи повернеться туди. «Спогади важкі», — сказала вона. «Не знаю, як я з усім цим житиму, але я все одно розумію, що цей будинок для нас побудував мій чоловік. Я б ніколи не змогла змусити себе продати його».
