У тоталітарному суспільстві мистецький твір тягнув на собі цілу купу пропагандистських смислів. Як от картини на тему історії України, написані у розпал брежнєвського застою для новоствореного Музею історії міста Києва.
Відвідувачі музеїв часто цікавляться: а що хотів сказати художник цією картиною? Це залежить від того, де і коли він творив. Нагадуємо, що у тоталітарному суспільстві дуже часто мистецький твір не був просто художнім висловлюванням, він тягнув на собі цілу купу пропагандистських смислів. Як от картини на тему історії України, написані у розпал брежнєвського застою для новоствореного Музею історії міста Києва.
За радянських часів пропаганда (а перекручена історія була її важливою частиною) лилася на бідну голову обивателя звідусіль. Ідеологи справедливо міркували, що спотворені факти не обов’язково правильно вклалися у голові громадянина за шкільним підручником, а от у вигляді візуального образу точно засядуть у мізках назавжди. Тому і замовили серію історичних картин для нового музею. Не українським художникам, а майстрам з Ленінграда (нині Санкт-Петербург).
Чому так? А щоб без ідеологічних несподіванок, які можуть виникнути в українського живописця просто на рівні емоцій. Майстри опрацювали матеріал і «наваяли» таких дивовиж, які можна роздивлятися годинами. Особливо коли знаєш, хто що мав на увазі і як воно було насправді.
Сальцев І. М. «Грюнвальдська битва»
Полотно, олія. 1982 р.
А яким боком Київ до цієї епічної битви XVст.? Не поспішайте з висновками. Наддніпрянщина входила до складу Великого князівства Литовського, тож висока вірогідність присутності киян у війську Великого князя Вітовта – он воно позначене написом на стрічці. То де тут неправда? У тих-таки стрічечках з написами, точніше у виборі кого з учасників битви вказати, а про кого промовчати. Отже, вказано четверо учасників: князь Вітовт, король польський Ягайло (чомусь орел над ним не білий, а червоний, та нехай), Ян Жижка і якісь «смолянє» у центрі композиції.
У битві з обох боків брало участь чимало найманців. Очолених Жижкою чехів найняв Ягайло, але у даному випадку вони уособлюють країни Варшавського пакту (це той, що заснований на противагу НАТО). Із «смолянами» усе складно і… смішно. Хоругва із Смоленська мала уособлювати участь у битві Московії (Росії, СРСР – потрібне підкреслити). Усі ж знають, що Смоленськ – це Росія.
Насправді у 1410 р. місто входило до складу Великого князівства Литовського, а у бій смолян вів князь Семен Ольгердович з династії Гедеміновичів. Ніяких московитів тут і близько не було. Зате над бойовищем майоріли прапори Поділля, Галицької та Львівської земель, у княжих хоругвах билося безліч волинян.
А союзниками князя Вітовта були кримські татари, яких за радянських часів ніколи і нізащо не зображували позитивно. Зрозуміло, що усі ці герої на картині відсутні і у глядача мало скластися враження, що і тут Москва відіграла вирішальну роль у здобутті перемоги.
Ну, і насамкінець про загальні історичні знання бідаки-автора. Тевтони чомусь всюди зображені у темних обладунках, без розпізнавальних знаків – ніяких чорно-жовтих хрестів, білих нарамників та плащів, тому важко зрозуміти, хто кого лупцює. На передньому плані праворуч – дядечко у німецькому міщанському одязі XVІ ст. і чомусь з мечем у руках, ліворуч – персонаж, вдягнений по моді XVІІ ст. у кунтуш, шаровари і позачасові червоні чоботи ансамблю ім. П. Вірського. У руці чомусь шабля. Завіса.
Бельтюков Б. М. «Татари женуть полонених»
Полотно, олія. 1982 р.
Чи не найбільш промовиста агітаційна картинка, що візуально спотворює історію. Автор використав композицію угорського дереворита 2-ї пол. XVст., але наповнив її дивовижними персонажами. На передньому плані у центрі – бородаті дідусі у косоворотках та лаптях і молодиця у сарафані. На другому плані – чоловік у довгому червоному каптані московського стрільця, ще якийсь персонаж у косоворотці. Усі зображені чоловіки – бородаті, хоча на той час бороди на теренах України мало тільки духівництво, миряни носили вуса. Борода – візуальна ознака мусульман і московитів.
І де тут кияни? А он там тітка з немовлям у фантазійній безрукавці та шапочці з мініатюри ХІІ ст., певне, символізує спадковий зв’язок із Київською Руссю. Тобто нічого подібного до українців у творі і близько немає, живопис «на пальцях» пояснює, що Київ споконвіку населений московитами. Про смугасті штани ХІХ ст. російських дідків, та вишиванки панянок того ж періоду легше промовчати. Ну, і горбатих бабусь та немовлят у ясир не брали – вбивали на місці, бо все одно дорогою помруть.
Бельтюков Б. М. «Козаки на чолі з гетьманом Конашевичем-Сагайдачним»
Полотно, олія. 1982 р.
А тут що не так? Ліворуч група міщан, праворуч – козаки, в центрі – гетьман Сагайдачний. Видно, що автор старанно опрацював візуальні джерела – тут і прапорці козацьких сотень, і Сагайдачного писано за мотивами відомої посмертної портретної гравюри, і навіть у міщанина ліворуч правильно зав’язаний хитромудрим вузлом слуцький пояс. Нічого, що такі пояси, так само, як і круглі шапочки на головах козаків походять з XVIII ст., а на картині має бути зображено початок XVII ст.? Ну, нехай для автора +/- 100 років не мають значення. Навіть якщо серед козаків затесався персонаж у косоворотці.
Хитрість у іншому. Братство і колегіум при ньому – суто міське явище. А де тут місто? Зелені пагорби, шатра на природі, фрагмент хати під соломою – і нічого схожого на гамірний Поділ. Звісно, не хотілося визнавати, що в Україні був навчальний заклад високого рівня у часи, коли в Московії нічого подібного не існувало і не очікувалося найближчі півтораста років. Отже, коли явище неможливо приховати чи трактувати із оцінками, протилежними реальності, треба його маргіналізувати. І це успішно зроблено за допомогою живопису. Радянські ідеологи подавали Україну як селянський край, тож і Могилянку подано як сільську школу.
Савельєва В. П. «Польські феодали»
Полотно, олія. 1982 р.
Картина-чемпіон з дикого поєднання у композиції непоєднуваного – з пропагандистською метою. У СРСР одним із головних постулатів було протистояння бідних та багатих у класовій боротьбі. Бідні – пригноблені і працюють до знемоги, багаті – нероби, які тільки розважаються. А українців треба зображувати або у вигляді селян, або у вигляді козаків – тих самих селян, але зі зброєю (що насправді невірно).
До того ж потрібно було повсякчас нагадувати, що усе західноєвропейське нам вороже. Тож на картині бідні українські селяни скупчені у куточку полотна композиційно протиставлені багатим… кому? Хто усі ці люди? Селянки з якогось дива виперлися жнивувати у парадному одязі поч. ХХ ст., і здивовано витріщаються на компанію мисливців, що мчать повз них у західноєвропейському одязі XVІ ст. А хто б не здивувався? Я б взагалі перелякалася. Тим не менше, партійне завдання виконано, ідеологічні акценти розставлені. Найбільше автору вдався натюрморт із цибулькою під стіжком.
Годунов А. Ф. «Вбивство Аскольда»
Полотно, олія. 1979 р.
Живописна якість цієї картини художника з Києва трохи вища за якість попередніх серійних робіт. Сюжет також не викликає запитань. Усе за літописом: ось підстрелений Аскольд і його брат-співправитель Києва Дір, якого вб’ють за мить, ось майбутній князь Ігор та його вихователь Олег з дружиною, що прийшли захопити владу. Дніпром ефектно пливуть драккари вікінгів.
Що не так? Все не так.
По-перше, скандинави Олег з Ігорем щось занадто чорняві. По-друге, на головах у них шоломи перського типу зразка XVI ст., а груди захищають юшмани того ж періоду. Юшман – це обладунок східного походження, кольчуга, підсилена металевими пластинами на грудях, ними зазвичай користувалися багаті татари.
Для чого, питається, робити з вікінгів татар? А тому що радянська ідеологічна система полюбляла творити образи «історичних ворогів» і татари чудово надавалися для такої ролі, до того ж це у всіх випадках слугувало виправданням депортації киримли з історичної батьківщини. Крім того, радянських ідеологів мучила проблема виникнення державності на Русі: не можна ж визнати, що на цю справу вплинули скандинави, предки тих клятих капіталістів-шведів! У нас держава виникла якось сама по собі, не треба аж так заглиблюватися – усі тут русичі і край.
До речі про «русичів» (насправді скандинавів) Аскольда і Діра на цій картині. Вони одягнені у фантазійні строї, що покликаються на ілюстрації до російських казок Івана Білібіна, видатного художника зламу ХІХ – ХХ ст. – гарненько і декоративно, але нічого спільного із середньовіччям та Києвом. Та живопис виглядає ефектно, тож 98% глядачів не здогадаються про маніпуляції історичними фактами та підміну понять.
Ну, і вишенька на тортик, яка засвідчує вельми слабке уявлення митця про історичні реалії. Кольчуги, важке залізяччя, усюди зображені як тканина. Ось бармиці (кольчужний захист потилиці, що кріпився до шолома) розвіваються на вітрі та лягають ефектними складками на плечі Олега та Ігоря. А ось на передньому плані – лучник у кольчузі з коротким рукавом, що виглядає, наче маєчка. Художник навіть не пробував уявити, що буде, якщо це важке дряпуче залізяччя вдягти на голе тіло. І нічого – «я художник, я так бачу».
Частина історії?
Спитаєте, навіщо нам усе це знати, та й узагалі, навіщо дивитися цей заідеологізований живопис? Як не банально – бо цей живопис також частина нашої історії, і декомунізація полягає не у викиданні на смітник «комуняцького» мистецтва, а у його дослідженні та правильному розумінні. І ще для того, щоб порадіти сучасному мистецтву, яке не піддають цензурі та ідеологічному тиску. А Музей історії Києва ще покаже твори ідеологічного живопису – з усіма поясненнями.
Джерело: https://khreschatyk.news/zhyvopysno-istorychnyj-fejk-yak-propaganda-mala-zminyty-mynule-stolytsi/